Людмила Ермохіна — про роботу, що стала покликанням

Людмила Ермохіна вже понад рік працює ветеринарною лікаркою у Фельдман Екопарк. Коли чує запитання про свою дитячу мрію, посміхається і жартує у відповідь.

«Чесно? Я досі не вирішила, ким стану, коли виросту. Просто з дитинства всі казали, що я певно буду ветлікаркою», — знизує плечима.

Любов до тварин у Людмили була завжди, тож вибір роботи став очевидним. А парк, де живуть тисячі різних тварин — від екзотичних до свійських, — відкрив для неї нові можливості й допоміг краще зрозуміти кожного свого хвостатогого, крилатого та рогатого підопічного. Першою твариною, з якою Людмилі довелося попрацювати у Фельдман Екопарк, стало маленьке тигреня на ім’я Ляся — і саме з неї почалося відчуття: «так, я на своєму місці».

«Мене тоді колега попросив глянути на її лапку. Я погодилася, мені було цікаво, бо раніше мені не доводилося стикатися з такими пацієнтами. Хотілося зрозуміти, як працювати з такою твариною», — згадує Людмила.

Ляся стала не просто пацієнткою, а початком великої історії у парку. Після неї були вже щоденні огляди й знайомства з новими тваринами, кожна з яких потребувала уваги. З кимось треба провести більше часу, з кимось знайти власний, окремий підхід, бо всі різні. Серед примхливих пацієнтів Людмила добре пам’ятає багатьох, але особливо — ослицю Пуату з коліками, яка стала для неї справжнім випробуванням і важливим досвідом.

«Оце було випробування! З віслюками я до того не працювала ніколи», — усміхається вона.

Буває складно, інколи навіть дуже. І все ж, навіть коли промайне думка «а раптом не вдасться», Людмила не опускає руки — завжди шукає рішення, як допомогти тварині. Про типовий робочий день говорить просто: його не існує.

«Завжди одне й те саме з ранку: обхід хворих, потім — здорових. А далі… далі тільки сюрпризи», — каже вона.

Сюрпризи — це термінові виклики, раптові травми, нестандартна поведінка тварин і сотні дрібниць, які неможливо передбачити. Але навіть у таких ситуаціях Людмила залишається спокійною. І поруч із цими викликами є ще один — не менш важливий: пояснити людям, що годувати тварин можна лише спеціалізованим кормом. Це просте правило, яке рятує здоров’я тварин і допомагає уникнути серйозних проблем.

«Пояснити, що тиграм не можна давати сосиски, що не треба тикати пальцями в кіз чи підходити до ведмедів».

Окрема частина роботи Людмили — допомога пухнастим пацієнтам, яких рятують у Центрі порятунку тварин Добрий дім Фельдман Екопарк. Це контужені лебеді, які втратили орієнтацію після вибухів, косулі з травмованими лапками, поранені птахи, яких принесли люди, або тварини, що постраждали на лінії вогню. Їх привозять військові, рятувальники чи просто небайдужі люди, які випадково натрапили на поранену істоту.

«Такі тварини приходять у парк буквально з краю виживання, — каже Людмила. — Хтось із вибуховою хвилею, хтось із переламаною лапкою, хтось зовсім знесилений. Найважче — бачити їхній страх. Але саме в ці моменти розумієш, навіщо ця робота. Ми робимо все, щоб повернути їх до життя і дати їм шанс на безпеку».

Про свої маленькі ритуали, які допомагають у роботі, Людмила говорить тихо — без зайвих деталей і гучних слів.

«Ритуали, звісно ж, є, але про них не говорять», — загадково усміхається.

А от правила називає без вагань — їх треба дотримуватися без жодних обговорень.

«Чистота, миття рук, зміна рукавичок та правильні й точні дозування ліків — це святе».

Та найбільш зворушлива історія пов’язана з тигрицею Альбою. Вона народила двох тигренят — Декстера і Дакоту, але не змогла їх вигодувати. Тоді Людмила забрала малюків додому: кожні кілька годин годувала їх молочком з пляшечки, зігрівала й доглядала. Її собака, Чилі, проявила справжній материнський інстинкт: та як справжня мати оберігала тигренят, гріла їх і вилизувала, допомагаючи їм вижити й рости.

«Я тоді жила в режимі тривоги по будильнику, — згадує Людмила. — Кожні кілька годин годувала малюків, перевіряла їхній стан. А Чилі… Вона просто здивувала мене. Взяла тигренят як своїх: лягала поруч, гріла, вилизувала. Я бачила, як вона їх оберігає. Це була така тиха, але дуже справжня материнська турбота».

І врешті — про те, заради чого все це. Людмила говорить спокійно, але твердо:

«Коли ти справляєшся зі складним завданням і робиш тварину здоровою, то це ні з чим не зрівняти. Чим важче, тим більше радості в кінці».

Що чекає на неї завтра — вона не знає. Так само, як і через тиждень чи місяць. Але в одному впевнена точно: її головна місія — допомагати тваринам, які потребують турботи й уваги.